Парурез – це психічний розлад, що полягає в страху або неможливості сечовипускання в присутності інших людей. Можливі ситуації, коли людина вже знаходиться в туалеті, вона розпочала сечовипускання і різко припинила його, почувши, що до приміщення хтось зайшов.
Іноді спостерігається так званий селективний парурез – тобто акт сечовипускання є неможливим у присутності певних осіб.
Парурез є психічним розладом, одним із різновидів соціальної фобії, він частіше спостерігається у чоловіків, але зустрічається і у жінок.
Прояви парурезу
При парурезі людина боїться сходити «за малою потребою» у приміщенні, де є інші люди. Вона не боїться бруду або дискомфорту, але буквально не може видавити із себе ні краплі навіть при наповненому сечовому міхурі.
Парурез відноситься до психічних розладів невротичного спектру, оскільки при обстеженні сечового міхура і в цілому сечовидільної системи не знаходять патології. У спокійній обстановці, в домашніх умовах або в громадських туалетах, але в повній самоті, процес деуринації проходить нормально.
Цей розлад має і синонімічні назви – параурезис, синдром сором’язливого сечового міхура, синдром Башфула-Бладдера.
Парурез драматично знижує якість життя. Людина з цим різновидом соціофобії зазнає складнощів з навчанням, з роботою і навіть у спілкуванні з друзями, оскільки не може сходити до туалету у громадських місцях. Вона змушена вигадувати момент, коли гарантовано зможе усамітнитися. Крім того, при парурезі людина може відчувати інтенсивне занепокоєння, що сягає рівня панічної атаки, навіть при думці про необхідність відвідати громадський туалет.
Людині, яка страждає від паруреза, доводиться відмовлятися від подорожей потягами або літаками, оскільки для успішного сечовипускання їй не просто потрібно знаходитися одному в кабінці туалету, але й розуміти, що довкола нікого немає, а це неможливо в громадському транспорті.
При парурезі індивід ретельно продумує маршрути пересування, планує відвідування туалету, обмежує кількість рідини, що випиває. Все його життя поза домом підпорядковане вирішенню цієї проблеми. Вибір місць громадського харчування пов’язується не з кухнею або декором приміщення, а з можливістю усамітнитися в кабінці туалету, відвідування концертів стає неможливим, похід до спортзалу чи клубу вимагає дотримання такої кількості умов, що від нього простіше відмовитися.
З часом коло спілкування такої людини закономірно звужується, вона рідше й рідше буває на людях, відмовляється від вечірок та вилазок на природу, стикається з труднощами у професійній реалізації.
Більшість випадків паруреза мають прогресуючий характер, коли страх перед використанням громадських вбиралень з часом посилюється і практично повністю обмежує можливості людини мочитися десь, крім туалету у своєму будинку чи квартирі. Іноді спостерігаються випадки, коли той, хто страждає від паруреза, не може справити потребу навіть удома, якщо в приміщенні знаходиться ще хтось – навіть близькі або родичі.
Історія вивчення паруреза
Історія вивчення паруреза не дуже тривала. Згадки про цей розлад під назвою «сечове заїкання» зустрічається у англійського фізіолога Джеймса Педжета і під назвою «боязнь мочитися» – у французького уролога Жана Гуйона.
Вивчав цей феномен і російський психіатр Володимир Михайлович Бехтерєв. Цей учений у 1897 році опублікував своє дослідження «Про своєрідну психопатичне утруднення сечовипускання». У тексті зазначається, що Бехтерєв спостерігав за страждаючими парурезом чоловіком протягом 10 років, і це явище обов’язково поєднувалося з тривожно-недовірливими рисами характеру.
Термін «парурез» та опис синдрому були запропоновані американськими вченими у 1954 році на підставі опитування більш ніж 1400 студентів. Було з’ясовано, що серед опитаних близько 14% епізодично чи постійно зазнавали труднощів із сечовипусканням у присутності сторонніх.
Причини розвитку парурезу
У Діагностичному та статистичному посібнику з психічних розладів 5-го видання (DSM-5), що застосовується у Сполучених Штатах Америки, парурез згадується у розділі «Соціальний тривожний розлад (соціальна фобія)».
Як і інші невротичні розлади тривожного спектру, парурез розвивається внаслідок поєднання біологічних та соціальних факторів, а саме – у людей, які генетично схильні до тривожних реакцій, яким у якийсь момент довелося зазнати негативні переживання, пов’язані з відвідуванням туалету. 
Це могли бути жартування з боку однокласників, неприємна подія у громадському туалеті або примус до сечовипускання.
Як правило, парурез (синдром сором’язливого сечового міхура) маніфестується у підлітковому віці. Його відчувають сором’язливі, нерішучі молоді люди. У ситуації, коли вони змушені відвідувати громадську вбиральню разом з іншими людьми, вони відчувають незручність. На тлі негативного досвіду, що повторюється, фобічні реакції закріплюються.
Крім того, ймовірність розвитку парурезу збільшується, якщо батьки соромлять дитину, яка проситься в туалет на вулиці, а це трапляється з дітьми дуже часто, оскільки вони ще не можуть терпіти позиви до сечовипускання.
Поширеність паруреза
Особливі складності парурез представляє і з тієї причини, що людині, яка страждає на цей розлад, незручно звернутися за медичною допомогою. Крім того, обстеження сечовивідної системи терапевтом або урологом не виявляє будь-яких відхилень, але ці лікарі рідко поінформовані про синдром сором’язливого сечового міхура і не направляють пацієнта до психіатра чи психотерапевта.
Людина, яка страждає на парурез, не бачить інформації про це захворювання у ЗМІ, не знає про інших людей з цим розладом, соромиться обговорити свою проблему з близькими.
З проблемою парурезу стикається дуже багато людей. У США навіть створено Міжнародну асоціацію парурезу, яка діє на некомерційній основі з 1996 року. Ця організація оцінює кількість людей, які зазнають труднощів із сечовипусканням у присутності сторонніх, у 220 мільйонів осіб.
Лікування паруреза
Насамперед при парурезі, як і при інших захворюваннях, необхідно встановити правильний діагноз. Загальне правило діагностики паруреза полягає в тому, що при цьому розладі людина без будь-яких проблем мочиться на самоті, але зазнає труднощів із сечовипусканням у громадському місці.
Головним методом лікування парурезу є дозована експозиційна терапія. Її суть полягає в тому, що людині, яка страждає від синдрому сором’язливого сечового міхура, поступово пропонується помочитися в дедалі більш некомфортному для нього місці. Перед цим пацієнт разом із психотерапевтом чи психологом навчається ефективним технікам розслаблення, і навіть подумки «програє» епізоди сечовипускання у громадському туалеті, доки це перестане викликати почуття страху.
Як проміжний етап лікування іноді використовуються катетери, які людина, яка страждає від паруреза, навчається застосовувати самостійно. Додатково пацієнт освоює техніки управління м’язами, залученими до процесу сечовипускання.
Іноді для зняття загальної тривожності людині із синдромом сором’язливого сечового міхура можуть бути призначені протитривожні чи седативні засоби, але основним методом лікування залишається психотерапія.
Мы постоянно выявляем плагиат на наши материалы без указания кликабельной follow ссылки на них. В таком случае без предупреждения мы обращаемся в DMCA Google, что приводит к пессимизации плагиатора.
Наоборот, мы приветствуем популяризацию наших материалов, но с обязательной активной follow ссылкой на эту страницу psyhosoma.com/uk/parurez-sindrom-soromyazlivogo-sechovogo-mixura/.
Напишить повідомлення