Психологам доводиться досить часто вислуховувати від мам і тат скарги про «неслухняність», «проблемність», «закритість», «закомплексованість» дітей. Разом з тим, важливо не забувати, що саме сім’я є для дитини середовищем, в якій вона може стати проблемною та закомплексованою або ж, навпаки, щасливою, відкритою у спілкуванні з іншими. Часто саме неправильний стиль спілкування батьків з дітьми стає причиною відсутності гармонії і довірчих відносин в сім’ї. Давайте розглянемо деякі правила спілкування з дітьми, які посприяють налагодженню сімейної атмосфери.
Безумовна любов та прийняття дитини
Досить часто в зверненні батьків до дітей можуть звучати такі фрази: «Ти повинен добре поводитися, тоді ми з татом / мамою будемо тебе любити», «Ми будемо до тебе добре ставитися, коли ти нарешті почнеш прибиратися в кімнаті / робити уроки / добре вчитися…» , « От якби ти…, то тоді… »і т.д. 
У подібних фразах завжди звучить умовність любові та прийняття, вони як би сигналізують дитині, що любов можна отримати лише в обмін бажаної поведінки, що її не люблять такою, яка вона є, адже сама по собі вона любові не заслуговує.
Діти відчайдушно потребують безумовного прийняття. Ні, це зовсім не означає, що варто потурати всім примхам дитини і ніколи не висловлювати невдоволення її поведінкою. Просто варто показувати дитині, що вона потрібна батькам і любима в родині (наприклад, простими фразами «люблю тебе», «ми раді тебе бачити»). Батько може висловлювати невдоволення тільки окремими діями дитини, а не дитиною «повністю». І таке невдоволення не повинно бути постійним, систематичним, інакше воно буде сприйматися дитиною як неприйняття.
До того ж, варто звертати увагу на те, як саме виражається батьківська критика. По-перше, якщо мати і батько незадоволені діями дитини, то слід говорити про їх дратівливість та негативні почуття. Саме тому, коли батьки говорять дитині про своє невдоволення її поведінкою, це варто робити в формі «я – висловлювань». Наприклад, в ситуації, коли син або дочка ходить по дому в пом’ятій футболці з плямою невідомого походження, краще сказати не «ну що ти у мене за нечупара!», а «мене засмучує, коли ти ходиш в пом’ятому і брудному одязі».
Розвиток самостійності – допомагаємо дитині, тільки коли вона цього просить
Прагнення захистити та всьому навчити свою дитину – дуже природно і виправдано, але де ж проходить межа між батьківською допомогою та настирливим втручанням? А межа ця проводиться завдяки слову «допоможи» з вуст сина або дочки. Тому, якщо діти захоплено пораються над творінням картини з манки, заважати їм не варто, навіть якщо ви бачите, що вони щось роблять неправильно або незграбно. Діти – зовсім не маленькі дорослі, багато вони ще не вміють і ніколи цього не навчаться, якщо не будуть пробувати нове, нехай навіть набиваючи при цьому гулі, роблячи спочатку все неправильно та викликаючи у батьків наполегливе прагнення зробити це за дитину «правильно».
А ось якщо дитина сама просить допомоги – значить, їй варто допомогти (але виконати при цьому ту частину завдання, яку дитина взагалі не може виконати сама, а не переробити за неї все «по-своєму»). До того ж, у міру освоєння дитиною нових знань, умінь та дій, вона потребуватиме батьківської допомоги все менше, стає все більш самостійною.
Придбання досвіду – дозволяємо дитині робити помилки
Іноді варто згадувати про те, що «на помилках вчаться». Звичайно, тут не йдеться про будь-які дії, здатні заподіяти дитині реальну шкоду або представляючі загрозу її безпеці. Маються на увазі «малі» помилки, які дозволять дитині набувати власний досвід. Наприклад, дитина не готується до контрольної роботи з математики. Що робити? Змусити сісти за підготовку? Розпочати підготовку разом з ним? Або зайнятися моралізаторством – сказати, що «ось ми з татом завжди були відмінниками в школі»? У деяких випадках вистачить лише нагадування про контрольну і м’якого припущення, що варто підготуватися. Якщо дитина все ж не сяде за уроки та отримає погану оцінку – це буде її рішенням, і, можливо, в подальшому вона буде старанніше займатися, не бажаючи більше переживати неприємний досвід «академічної поразки». Якщо ж подібне повторюється неодноразово, і дитина стає «двієчником», варто уважно придивитися до дитини та застосувати принципи активного слухання в спілкуванні з нею, щоб з’ясувати справжні причини такої поведінки та допомогти дитині розібратися в ситуації.
Сімейні правила – не вимагаємо нездійсненного
Не варто вимагати від дитини того,що важко виконати або нездійсненного (зважаючи на її вік, фізичну, фізіологічну незрілість або вікові особливості її психіки). Набагато легше батькам змінити щось в навколишньому середовищі, що полегшить дитині виконання певного завдання, дії або вимоги. Наприклад, якщо дитина двох років раптово почала проявляти наполегливий інтерес до татового набору викруток та інших інструментів (часто небезпечних), набагато легше просто перекласти їх в ящик вище, поза досяжністю дитини, ніж багато разів відбирати у дитини дриль, повторюючи, що так робити не можна. Якщо батьки будуть узгоджувати свої очікування з можливостями та особливостями дитини, це допоможе уникнути виникнення безлічі сімейних конфліктів.
Активне слухання
Деякі проблеми дітей приховані в сфері їх емоцій та почуттів. У таких випадках практичні дії – допомогти щось зробити, пояснити, дати напуття – виявляються не особливо дієвими. Найкраще, що в подібних ситуаціях можуть зробити батьки – це вислухати дитину.
Прийоми активного слухання тим хороші, що, завдяки їм у діалозі тому, хто говорить «повертають» те, що він розповів, допомагають позначити почуття, які ним володіють. Уявімо ситуацію, коли п’ятирічний син приходить з дитячого садка додому засмучений і каже мамі, що Ваня з садка забрав у нього іграшкового ведмедика. Швидше за все, мама відповість щось на кшталт «нічого, пограє – і віддасть…» і на цьому розмова буде закінченою, а дитина так і залишиться один на один зі своїм переживанням. Звичайно, дитина отримає назад свою іграшку, але той момент, коли вона намагалася відкрити мамі свої переживання, але так і не висловилася, вже не повернути.
Згідно ж принципам активного слухання, батьки будуть в своїй відповіді дитині відображати її почуття в позитивної формі. Так, в ситуації з віднятим плюшевим ведмедиком, мама могла б дати приблизно таку відповідь: «Ти ображений і розсерджений на Ваню». Чому така фраза краще? Справа в тому, що вона допомагає матері та дитині ніби «налаштуватися» на одну емоційну хвилю: дитина починає відчувати, що її переживання розуміють, її слухають (і повноцінно, а не «в пів-вуха») і все це сприяє продовженню розмови та розкриттю в ньому переживань дитини.
При цьому слід врахувати, що: вислуховувати дитину необхідно повернувшись до неї обличчям (а не дивлячись при цьому на екран телевізора); в розмові варто вміти тримати невеликі паузи (щоб дитина мала можливість подумати над репліками батьків, розібратися в своїх переживаннях).
За допомогою активного слухання у дитини з’являється справжнє бажання поділитися з батьками своїми бідами та радощами, а також, в процесі обговорення, дитина починає сама просуватися у вирішенні своєї проблеми.
Таким чином, дотримання батьками цих нескладних правил допомагає: дитині – «розкритися», батькам – стати більш чутливими до переживань та потреб дітей, а сім’ї – більш гармонійною.
Мы постоянно выявляем плагиат на наши материалы без указания кликабельной follow ссылки на них. В таком случае без предупреждения мы обращаемся в DMCA Google, что приводит к пессимизации плагиатора.
Наоборот, мы приветствуем популяризацию наших материалов, но с обязательной активной follow ссылкой на эту страницу psyhosoma.com/uk/psixologiya-simii-pravila-spilkuvannya-z-ditinoyu/.
Напишить повідомлення