Ми живемо у доволі дивному суспільстві. Не дивлячись на те, що люди – одні з найбільш соціальних тварин на планеті, багато з них задаються питанням: «Чи просити допомоги? Чи дозволено це?». Більшість людей живе у соціумі, це наше природне середовище, але, чомусь, коли справа доходиться до труднощів, ми надаємо перевагу стратегії «помри, але зроби», а не ввічливо попросити сусіда зліва допомогти у складній ситуації. Нормальна людина, в суспільному уявленні, повинна з усім справлятися сама, прикладати максимум зусиль для того, щоб допомогти собі, довести себе до виснаження та нервового посмикування, а лише потім звернутися до інших
Скількох проблем та незручностей можна було б уникнути, якби з дитинства нас всіх навчили прости про допомогу та домовлятися. Просто вголос говорити про свої потреби. Але особливості нашого дорослішання такі, що майже ніколи не доводиться про щось просити. Все дають і так. Ось тобі їжа, ось комфорт і ще трошки тепла. Дитина навіть не встигає подумати про те, чого їй не вистачає, як воно одразу з’являється. І ми звикаємо до такого режиму. Нам здається, що так і має бути все життя, оточуючі будуть просто забезпечувати наші потреби без яких-небудь нагадувань. І ось доросла людина їде в маршрутці, вікно відкрите та їй дує. Але вона мовчить. Адже оточуючі самі повинні здогадатися про те, що їй не комфортно і слід терміново закрити вікно. Принаймні, так завжди було.
Найскладніше доводиться дітям «сучасних» батьків, які виховують за новими та дуже дієвими методиками. В таких «ефективних» методах є дві крайності. Одна з них – взагалі не реагувати на крики та потреби дитини, що виробляє у дитини чудову установку: говори-не-говори, а твої потреби нікого не цікавлять, отже, просити не має сенсу. Та інша – кидатися задовольняти потреби дитини за найменшим помахом пальця, що призводить до того, що в майбутньому він вона буде дуже здивована тим фактом, що оточуючі не можуть прочитати її думки та чомусь не поспішають їх виконувати. В обох крайнощах є спільний негативний ефект: у дитини не виробляється навички говорити про свої бажання словами через рот. Навіть питання: «Чи просити допомоги?» не виникає. Вона або замовкає, розуміючи беззмістовність своїх спроб та звикає до того, що всі і так її обслуговують.
Чи можна просити допомоги?
Навіть якщо перший етап пройдено та дитина все ж навчилася озвучувати свої бажання, як на це реагують оточуючі? Часто, наші близькі не надають особливого значення проханням та звична відповідь можу звучати приблизно так: «Відчепися», «Зачекай», «Не зараз», «Я зайнятий». Немає сенсу перераховувати всі варіанти. Якщо у вас є дитина, просто згадайте, що ви найчастіше відповідаєте на її прохання? Так яке враження складеться у дитини? Чи можна просити допомоги? Навряд чи вона дасть ствердну відповідь. Звичайно, ми не завжди відмовляємо. важливо те, як ви це робите та як часто. Потрібно дотримуватися золотої середини, а не кидатися між крайнощами, в цьому питанні вони дуже шкідливі. Якщо від усіх прохань дитини відмахуються, як від набридливої мухи, то дуже скоро до неї дійде, що не варто навіть починати говорити про свої бажання, вони все рівно нікого не цікавлять. Прохання не даються результату, так для чого на них витрачати час та нерви? В цьому суворому та несправедливому світі, де ніхто не хоче допомогти, дитина, прохання якої часто ігнорували, намагається якось вижити та боротися з усім цим світом самостійно. А у випадку, якщо всі бажання виконуються негайно, дитина просто забуває про те, що в цьому світі існує слово «ні» і так і не навчається формулювати прохання. В голові досить сильно засідає ідея, що варто лише сказати: «Хочу», як всі одразу повинні підірватися та негайно все виконати. «Як це мені можуть відмовити? Немає такого, я ж попросив, отже вони мають зробити!». Звичайна реакція розбещеної дитини. Є ще третій варіант: зайняти позицію дорослого та зрозуміти, що вам можуть допомогти, але ніхто не зобов’язаний цього робити та дійсно, деколи можна отримати відмову.
Поширена проблема серед людей – не вміти говорити «ні». Багатьом просто не вдається відмовити у допомозі іншій людині. Для них прохання – все рівно що наказ. Цим може пояснюватися невміння деяких людей просити про допомогу, адже вони судять інших по собі та не хочуть ставити співрозмовника у незручне положення, віддаючи йому «наказ» про допомогу. 
У свідомості таких людей відповідь на питання «Чи можна просити про допомогу?» звучить однозначно – не можна.
Часто ті, хто нічого не просить у інших, вважають себе дуже хорошими та скромними людьми. Адже вони нічим не навантажують свого ближнього, бояться його хоч чимось потурбувати. І чомусь, вони дуже обурюються, якщо вказати їм на те, що така псевдо-скромність – це просто гординя. До розуміння цього можна дійти за допомогою простого логічного ланцюжка. Людина ніколи не відмовляє в допомозі іншим (як ми пам’ятаємо, вона ж не може сказати «ні»), але ніколи не просить ні про що інших. Можливо, вона вважає, що прийняти від них допомогу – це нижчу її гідності? Вона ж то безумовно краще. Найчастіше, весь процес таких роздумів проходить десь глибоко всередині, не усвідомлено, втаємничено від самої людини. Вона навіть не думає ні про яку гординю, вважаючи себе найскромнішою з нині живучих. Щось схоже можна знайти і в прикладі з відомим образом мами, яка спочатку відмовляється від допомоги дітей, а потів «пиляє мозок» всім навколо на тему: «Мені ніхто не допомагає, я вам тут не наймалась прибиральницею». Це дуже небезпечна пастка. Така людина може довго відмовлятися від допомоги, справлятися з усім самостійно та страждати, отримуючи від цього якесь збочене задоволення. Але потім, вам обов’язково виставлять рахунок, навіть з відсотками у вигляді: «Я ж для тебе все життя працюю».
Чи просити у чоловіка допомоги?
Чомусь, в цьому питанні існує багато гендерних обмежень. Жінки задаються питанням: «Чи просити допомоги у чоловіка?». Чи не покаже вона себе дурною, слабкою та ні на що не здатною? Чоловіки переживають ще більше, вони навіть думати бояться про те, щоб попросити у жінки допомоги (якщо, звичайно, вона не їх мама). Корінь цих страхів один – втратити обличчя, а точніше, маску. Люди бояться, що їх надуманий образ, який вони транслюють іншим, візьме та зруйнується. Визнати, що насправді, не все в житті так весело та добре, як ви хочете показати. Поки людина ні про що не просить – вона загадкова, життєрадісна та щаслива, а як тільки вона озвучить свої бажання та потреби, то одразу стане ясно, що перед нами звичайна земна істота, а не справжній мачо або принцеса.
Як може собі дозволити така над людина запитати у когось напрямок, позичити трошки грошей до зарплати або, о жах, попросити консультанта в магазині допомогти. Якщо ви просите когось щось підказати або допомогти зробити, це означає, що ви не можете все самі. Для багатьох це справжній удар, від якого не так просто оправитись. Ідеальна людина ж все може сама. Вона сама себе народила, вигодувала та навчила всього. А після ще й сама до себе влаштувалася на роботу, народила собі дітей та вечорами також сама насолоджується своєю компанією. Потребувати інших людей – доля слабких. А кому потрібні слабаки? Це ж так, біомаса.
Чому ми боїмося просити про допомогу?
Буває, що небажання звертатися за допомогою пов’язане зі страхом отримати відмову. Це – неусвідомлений, але дуже серйозний фактор, чому ми боїмося просити про допомогу. Часто ми так боїмося відмови, що навіть не можемо набратися сміливості та запитати. А раптом не дадуть? Краще навіть не пробувати, адже така невизначеність все ж залишає маленьку ілюзію того, що якщо попросити, то все дадуть. Краще солодка надія, ніж сувора реальність. Дуже зручно жити з ілюзією можливості. Доки не переміг нікого в бійці, я чудовий боєць, доки не написав жодної книги, я чудовий автор, доки не спробував написати вірш, я чудовий поет. А ситуація з проханням до іншої людини ще більш складна. Ви попросили, а вам відмовили. Чому? Можливо, у людини немає можливості це зробити? Поганий день? Захворів? Причин може бути багато. Але ми, чомусь, концентруємося лише на одній: «Все тому, що я погана людина». А якщо в таку ситуацію потрапляє хтось, схильний до інтроспекції та роздумів, то після кількох відмов він на все життя переконає себе в тому, що просити про допомогу – даремна справа.
Є ще одна причина, чому ми боїмося просити про допомогу. Чомусь, багато людей сприймають прохання про допомогу, як останній варіант. На крайній випадок, якщо вже нічого не вийде зробити самому, то можна попросити у інших. Переконання в тому, що справжня людина буде страждати до сьомого поту та робити те, що не виходить, дуже глибоко пустило коріння в нашій свідомості. І воно проносить більше шкоди, ніж користі. Про допомогу просять вже в той момент, коли однією тремтячою рукою тримаються за край скелі. Найчастіше, так себе поводять чоловіки. На них постійно тисне суспільна думка про те, що чоловік не плаче, він сильний та впорається сам. А за допомогою вони приходяться лише тоді, коли цілого місця не залишилось та втрачати вже нічого. Не треба тягнути до такої ситуації. Немає нічого поганого в тому, щоб звернутися за допомогою до інших людей. Так, вони можуть відмовити, але коли ви будете висіти над безоднею та допомога – ваш останній шанс, то ця відмова буде мати фатальні наслідки. Тому не потрібно доводити себе до краю. Звичайно, в житті бувають такі моменти, коли просто немає часу відпочити та знайти того, хто допоможе. Але це лише на перший погляд. Якщо добре придивитися, то завжди можна знайти момент для відпочинку, а заодно і попрактикуватися в проханнях про допомогу – навичка, все ж, корисна.
Мы постоянно выявляем плагиат на наши материалы без указания кликабельной follow ссылки на них. В таком случае без предупреждения мы обращаемся в DMCA Google, что приводит к пессимизации плагиатора.
Наоборот, мы приветствуем популяризацию наших материалов, но с обязательной активной follow ссылкой на эту страницу psyhosoma.com/uk/chi-prositi-dopomogi/.
Напишить повідомлення